Úplně vzadu

Можеш благати, можеш стояти на колінах, можеш далі плакати,
нікого це не цікавить, з усім ти тут сам.
Усі проблеми вмить промайнуть перед твоїми очима,
та кожен іде своїм тернистим шляхом.
(4×)

Ти тонеш у боргах, покращення не загрожує,
дванадцять годин поспіль на роботі, бідолашні громадяни,
на дітей не мають часу, мусять пахати, спати, вранці вставати,
знову й знову брати понаднормові, щоб сяк-так протягнути.
Ти пережив стільки, що тебе вже ніщо не дивує,
несподіване підписання звільнення з роботи,
робота доводить тебе до зізнання, що ти обісрався, коли дізнався про соціальну зарплату,
з якої ти маєш платити рахунки.
Лишаються очі для плачу, не лишилося навіть дрібняків,
лишився лише ще один жебрак, який далеко не зайшов,
і все одно кожного наступного ранку слухняна вівця поповнює стадо,
хтось заради жратви, хтось заради перуку,
дасть навіть шкуру з себе здерти.
Купа фаз, як зникають мрії, десь там удалині дерева бажань, які весь час рубають,
навіть коли ти боронишся, навіть коли тобі здається, що ти наздоганяєш,
може статися поворот, і як тоді встати з відчуттям, що немає за що стояти.
Було все ОК, тепер на пігулках у білому вбранні, у самому кінці,
поступово слабне, поступово тягнеться до того, що в ту мить здається правильним,
за крадене — наркота й випивка, сім'я осторонь, від нього віє страхом,
він уже не той чоловік, він, на жаль, здався,
це вже було справді забагато, його знайшли на дереві минулої ночі,
на папері він написав свій останній твір, а наприкінці — що робив, що міг.

Можеш благати, можеш стояти на колінах, можеш далі плакати,
нікого це не цікавить, з усім ти тут сам.
Усі проблеми вмить промайнуть перед твоїми очима,
та кожен іде своїм тернистим шляхом.
(2×)